ЗАПОРОЩА́ТИ і ЗАПОРОЩИ́ТИ, щу́, щи́ш, док., розм.
1. Почати дрібно, але з силою ударяти по чому-небудь (про дощ). Важкі краплі запорощали у вікно, а вслід за тим далеко в небі метнулась вогненна блискавиця (Цюпа, Назустріч.., 1958, 30); На сонце набігла гірська хмарка, і раптом запорощив дощ (Ле, Міжгір’я, 1953, 249); // Заторохтіти, сиплючись (про дрібні предмети). Важко сопучи, брязнув [Василь] ним [Смолярчуком] об сухий тік. Аж просо намолочене розбризкалося у засторонки й запорощало (Кос., Новели, 1962, 186).
2. перен. Заговорити дуже швидко. На його грізно закричала [Сивилла], Залаяла, запорощала, Що аж Еней ввесь затрусивсь (Котл., І, 1952, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 274.