ЗАПРО́ШЕННЯ, я, с.
1. Дія за знач. запроси́ти1.
2. Прохання (усне або письмове) зробити що-небудь, взяти участь у чомусь. Усміхаючись, він [поет] слухав Те запрошення знаднеє, А коли вони скінчили, Так відмовив їм на теє: «Ви скажіте свому пану, Що заплати не бажаю» (Л. Укр., 1, 1951, 383); Мічурін так захопив Михайла Івановича, що вони забули про чай, обід і навіть вечерю, ..не чули чемних і несміливих запрошень відпочити й підживитись (Довж., І, 1958, 485); На другий день Жовтневих свят Нерчин потрапив у гості до Куцевича. Запрошення він дістав у вигляді короткої записки (Рибак, Час.., 1960, 792).
3. Офіційна листівка, що є вхідною перепусткою на збори, концерт і т. ін. [Сагайдак:] Не можу я відмовитись від доповіді після того, як моє прізвище вже надруковане в запрошеннях! (Дмит., Драм. тв., 1958, 483); Майор поспіхом дістав з кишені і показав мені потертий папірець-запрошення на святковий вечір (Логв., Давні рани, 1961, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 282.