ЗАПРЯГА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ЗАПРЯГТИ́СЯ, яжу́ся, яже́шся; мин. ч. запрі́гся, запрягла́ся, ло́ся; док.
1. Надягати на себе упряж або щось подібне, щоб тягнути який-небудь вантаж. Статуї великі, запрігшись, возить [раб] самотужки й ставить і щось будує вічне і величне (Л. Укр., 1, 1951, 253); Що сталось з тим бідолахою селянином, який запрігся сам у шлею і тяг плуга, щоб хоч як-небудь зорати нещасний морг землі? (Цюпа, Україна.., 1960, 266); [Кряж:] Ось… Ось у тачку запряжусь і через усе село… (Зар., Антеї, 1962, 219).
2. перен., розм. Братися виконувати важку або тривалу роботу. — Мати знов подались у город за няньку служити… і чого?.. На старості літ запрягаються… (Григ., Вибр., 1959, 201); На днях думаю запрягтися у переписну (Мирний, V, 1955, 358); — Якщо ви готові офірувати заради науки сьогоднішнім футбольним матчем, ..то давайте вип’ємо чай і запряжемося на цілий день (Рибак, Час.., 1960, 176).
3. тільки недок. Пас. до запряга́ти 1. Запрягались воли або чоловік з півсотні, взявшись за руки, тягли до себе підняті на аршин рейки (Гончар, II, 1959, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 282.