ЗАПУСТІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до запусті́ти. Знайшов я город наш: стоїть запустілий, Тини поламались, садок погорів… (Щог., Поезії, 1958, 406); Вона [школа] була зовсім запустіла, зяяла вибитими та крадькома витягненими шибками, дихала ще зимовим холодом, мружилась облупленими стінами (Збан., Сеспель, 1961, 373); // у знач. прикм. Вони збігли по горі на своє Лабораторне шосе і розгублено зупинилися серед запустілого двору (Кучер, Чорноморці, 1956, 561).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 284.