ЗАРУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ЗАРУЧИ́ТИСЯ, учу́ся, у́чишся, док.
1. Ставати нареченою або нареченим. [Горпина Корніївна:] Нащо ти топтав до неї стежку, нащо заручався, коли ти не думав її брати? (Н.-Лев., II, 1956, 526); [Виборний:] Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився (Котл., II, 1953, 28); Ти була гідна дружина тому, з ким навік заручилась (Л. Укр., IV, 1954, 284); [Тарас:] Раніше, ніж рушати за кордон, я мушу заручитись (Голов., Драми, 1958, 61).
2. тільки док., чим. Наперед забезпечити собі чию-небудь підтримку, згоду і т. ін. Тут ніхто не докорятиме його «хлопською» вірою, ані мізерним маєтком. На соймику магнати демократичні, щоб заручитися голосами середньої та дрібної шляхти (Тулуб, Людолови, І, 1957, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 298.