ЗАСИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. Почати сичати, видавати або утворювати звуки, які нагадують протяжну вимову звука «с». В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало. То збігав куліш (Коцюб., І, 1955, 15); Он гадюка засичала І сховалася в траву (Щог., Поезії, 1958, 143); Старий білий гусак.. засичав різко (Фр., II, 1950, 55); Вагон глухо засичав і ліниво посунувся (Досв., Вибр., 1959, 206); // Вимовити протяжно звук «с», заспокоюючи кого-небудь, закликаючи до тиші. — Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона.. — Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись (Мирний, III, 1954, 96).
2. перен. Заговорити тихо, але дуже сердито. — Цить! ци-ть!..моє ти безталання!.. — засичала вона й позеленіла (Мирний, І, 1954, 53); Він просто нахилився йому до вуха й гаряче щось зашепотів. Ні, не зашепотів, а засичав від злості (Кучер, Трудна любов, 1960, 293).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 307.