ЗАСУРМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. засурмля́ть; док.
1. неперех., на що, в що і без додатка. Почати сурмити, грати на якомусь духовому інструменті. Литва на труби засурмила, Ведмедів зараз зупинила (Котл., І, 1952, 101); Ледве встиг він договорити, як усі загукали зично: «Добре, добре!» — і засурмили в сурми (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 271); На хорах різко, приємно засурмили фанфаристи (Тич., III, 1957, 499).
2. неперех. Почати видавати звуки; зазвучати (про музичні духові інструменти). Рано-вранці в неділю засурмила на шкільному подвір’ї піонерська сурма (Донч., V, 1957, 198); Дудка французького горніста засурмила за рогом бульвару (Смолич, V, 1959, 802); // Почати видавати звуки, схожі на звук сурми. Через день-два засурмлять на болоті перші журавлі (Збан., Крил. гонець, 1953, 36).
3. перех. Дати сигнал про початок або кінець чого-небудь; просурмити. Ніби на його побажання — десь спереду засурмили збір (Тулуб, Людолови, І, 1957, 387).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 339.