ЗАСЮРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. без додатка і у що. Почати сюрчати. Засюрчав тривожний різкий свищик (Вас., І, 1959, 205); Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив (Головко, II, 1957, 458); Нагодився урядник, засюрчав мов навіжений, і довелося чоловікові втікати (Стельмах, І, 1962, 362); Я засюрчав у судійський [суддівський] свисток, призначив штрафний за грубість (Ряб., Жайворонки, 1957, 184).
2. Почати видавати різкі короткі й часті звуки (про коників, птахів і т. ін.). Поблизу в траві засюрчав коник (Мирний, IV, 1955, 307); Відчувши тишу, за грубкою колискова засюрчав цвіркун (Речм., Весн. грози, 1961, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 340.