ЗАХМА́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАХМА́РИТИ, рю, риш, док.
1. неперех., безос. З’являтися на обрії (про хмари). [Морозиха:] Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! (Кроп., І, 1958, 75); Сонце пекло так, що здавалось, сама земля розтопиться під цим палючим промінням. Хоча б вітерець війнув в обличчя, або хоч трохи захмарило (Неп., Сусіди, 1955, 69).
2. перех., перен., розм. Закривати, затемнювати що-небудь. * Образно. Ворожа сило! Ти більшовика Повік своєю тінню не захмариш! Упертий труд війни на плечі він Узяв — і ніс як честь і нагороду (Рильський, II, 1960, 328).
3. перех., перен. Робити сумним, похмурим кого-небудь, надавати сумного, похмурого виразу чомусь. Дід Пилип захмарює сердитими зморшками високе чоло (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 222); Кілька днів вона була надзвичайно ласкава до чоловіка, ..силкувалась нічим не захмарити йому обличчя (Гр., II, 1963, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 384.