ЗА́ЧИ́Н1, за́чи́ну, ч.
1. літ. Вступ, початок в епічних творах народної творчості (билинах, думах, історичних піснях). Естетична функція зачину, в якому говориться, кому саме присвячується твір, полягав в тому, щоб відразу підкреслити монументальність, велике історичне значення особи чи явища, про яке буде розповідатися в творі (Рад. літ-во, 5, 1957, 60).
2. розм. Те саме, що поча́ток. Безмежні степи запорізькі. І невимовно чарівні вони прозорого ранку у пору зачину жнив (Баш, Надія, 1960, 235).
ЗАЧИ́Н2, у, ч.: У зачи́ні, розм.— бути зачиненим, під замком. Адже ж я не можу завжди жити в зачині. Я хочу гратися з іншими хлопчиками (Тулуб, Людолови, І, 1957, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 403.