ЗАЧУВА́ТИСЯ, а́ється, недок., ЗАЧУ́ТИСЯ, у́ється, док., розм.
1. Ставати чутним, звучати; чутися, вчуватися.— Що то не зачувається отак у таких хвилинах [самотності й тиші], мій сину, що то не зачувається! — сказала протяжно стара мати й похитала головою (Коб., II, 1956, 297); Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок (Мирний, III, 1954, 203); Коли всіх обшукали, а вагон закрили на залізні прогоничі, за ворітьми зачувся такий плач, такий лемент — серце від них могло розірватися (Мур., Бук. повість, 1959, 176); Тепер я зрозумів, що потаємні сили І затамовані бурхливі голоси, Як зимова вода, під кригою струмили, Лише чекаючи весняної яси, Щоб повінню залить болота і долини, Коли зачується ячання лебедине (Рильський, Поеми, 1957, 266).
2. безос., рідко. Ставати відчутним, здаватися. Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче [запустила господарство]; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка,— вона на неї рукою навіки махнула (Вовчок, І, 1955, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 410.