ЗВ’Я́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зв’я́лити. Подихом стужі зв’ялені квіти відживають від променів сонячних (У. Кравч., Вибр., 1958, 398); Постами й працею зв’ялені лиця, Зів’яли груди і запав живіт, Але по всьому видно, що дівиця Безчасно згасла, наче маків цвіт (Фр., XIII, 1954, 301).
2. у знач. прикм. В’ялий, сухий. Степ мов палав під тим світом, зв’ялена трава хилилася додолу (Мирний, IV, 1955, 20); * Образно. Його кучерява, темної міді борода.. вперлася в білу сорочку; зв’ялений чуб спадав набік, навскіс розсікаючи високе чоло (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 675).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 507.