ЗВ’ЯЛИ́ТИ, зв’ялю́, зв’я́лиш і рідко ІЗВ’ЯЛИ́ТИ, в’ялю́, в’я́лиш, док., перех.
1. Зробити в’ялим, сухим. Настала осінь. Подихнули морози, зціпили землю, зв’ялили гаї та діброви (Коцюб., І, 1955, 66); [Іван:] А жита які! І лютневі вітри не зв’ялили, і озимки не зморозили (Галан, І, 1960, 518).
2. перен. Передчасно зістарити, зробити кволим, немічним. Нимидору ізсушила, ізв’ялила нужда, як холодний вітер зелену билину (Н.-Лев., II, 1956, 244); Зв’ялила неволя юнакове тіло (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 124); // Спричинитися до страждань, тяжких переживань. Звела мене не біда, А дівчина молода.. Брівоньками зв’ялила, Оченьками спалила (Пісні та романси.., II, 1956, 122); Любий дядьку! як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм останнім листом! (Л. Укр., V, 1956, 102); // Зробити блідим, позбавити свіжості (перев. обличчя, красу і т. ін.). Старі, недугами та грижею поорані лиця лежать обік молодих, що ще не стратили слідів красоти, хоча цвіт їх уже зв’ялила передчасна тяжка праця (Фр., І, 1955, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 507.