ЗВ’Я́НУТИ, ну, неш, док., розм. Те саме, що зав’я́нути. Травка зв’яне, травка зсохне Коню вороному; Отрутою вода стане Мені, молодому! (Пісні та романси.., II, 1956, 35); — Вийшла заміж — як за стінку засунулась: змарніла, зв’яла, моя рибочка. А дівчина була — як сонце (Вовчок, І, 1955, 39); На долині холод стане; Як рослина, й серце зв’яне (Щог., Поезії, 1958, 275); Зв’яне краса твоя десь під барканами, Ще доконає зима, І незабаром, покрашена ранами, Згинеш під тином сама (Стар., Поет. тв., 1958, 105).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 507.