ЗВЕ́ЧОРА, рідше ІЗВЕЧО́РА, присл. З часу настання вечора; з вечірнього часу. — Та в мене ще звечора все готово, а запрягти — не забарюся… тілько гукнуть! (Мирний, IV, 1955, 354); Стають дядьки звечора з гирлигами на причілку і годинами ждуть, доки звір наблизиться, пробираючись до кошари чи до курятника (Гончар, II, 1959, 20); Він сидів так і перед світом, як ізвечора,— поки аж день забілів (Вовчок, І, 1955, 172); // розм. Увечері. Яшко робив клітку.. А робота туго йшла: ножа не було. Ото в обід та звечора й робить хіба (Головко, І, 1957, 130); Ще звечора були самі лише бутони.. А вранці — тільки глянь! — квітки уже горять (Рильський, III, 1961, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 469.