ЗВОРУ́ШЕНИЙ1, а, е, рідко. Дієпр. пас. мин. ч. до зворуши́ти. На мене глянуло [з фотокартки] мужнє й благородне обличчя юнака.. Красиві, як у дівчини, ледь зворушені посмішкою уста (Кравч., Квіти.., 1959, 20); // у знач. прикм. Сам Петруня сидів коло стіни, схилившись на руку. Од зворушених спогадів ще палахкотіли в його уші [вуха] і сяяли очі… (Вас., II, 1959, 52); Я й справді був слабий од зворушених думок, розбудженого сумління, од порожнечі життя (Коцюб., І, 1955, 260).
ЗВОРУ́ШЕНИЙ2, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до звору́ши́ти. — Що ти, Василю Степановичу, в таку гарячу пору хочеш колгосп обезглавити! В постіль злягти! — Яремчук посміхнувся, зворушений увагою коваля (Цюпа, Назустріч.., 1958, 354); Невже це настала, нарешті, та довгождана мить? Ніхто не міг вимовити слова: їм перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душі (Гончар, III, 1959, 437); — Мамо! — Обернулася [Лемпі] на той голос, впізнала, кинулась йому назустріч схвильована, зворушена вкрай.— Сину… Сину мій!.. (Шиян, Переможці, 1950, 7).
2. у знач. прикм. Який зворушився, розхвилювався; схвильований. [Немилов (зворушений):] Ніна! Люба! Ну, чого ж ти плачеш, дурненька? (Коч., II, 1956, 232); Зворушена Варя щиро дякувала подругам за увагу (Донч., V, 1957, 485); // Який виражає зворушеність, схвильованість. Їй ввижалися очі бійця, такі хороші і чесні, вчувався його зворушений голос (Багмут, Опов.., 1959, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 497.