ЗВОРУ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗВОРУ́ШИТИ, у́шу́, у́ши́ш, док., перех. Викликати яку-небудь реакцію свідомості, думки і т. ін., привертати увагу, збуджувати почуття, глибоко хвилювати. Близько біля князя стояла його мати Ольга, ..її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі (Скл., Святослав, 1959, 266); Робочий кабінет поета [Гете]. Він зворушує простотою (Вол., Дні.., 1958, 35); Він справді кам’яна людина.. Його ніщо не зворушує, ніщо не хвилює (Ірчан, II, 1958, 38); — Мені справді важко,— відповів він,— і твоє піклування мене зворушує, спасибі тобі, Юлю (Донч., V, 1957, 531); Ви обізвалися до мене таким теплим, таким прихильним словом, зогріли, заохотили й зворушили до сліз (Коцюб., III, 1956, 195); Ольга мовчала, її зворушив сестрин журливий тон (Л. Укр., III, 1952, 748).
◊ Звору́шувати (звору́ши́ти) ду́шу (се́рце) — викликати почуття схвильованості, жалю, співчуття, розчуленості, ніжності і т. ін. Тони й мелодії були всім знайомі, та проте виконання було якесь незвичайне, що зворушувало душу (Фр., VIII, 1952, 33); — Як ішов до тебе, сподівався іншої гостини,— в його голосі бринів такий біль, що й камінне серце зворушив би (Гжицький, Опришки, 1962, 170).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 498.