ЗВІ́КУ, присл. З давньої пори, здавна. Ми певні звіку, як дуби Та липи,— гордість наша тута; Чи можна ж серед нас хоч би Знайти однісінького Брута? (Граб., І, 1959, 249); Нема кому обрятувать Народу темного господу. Його ж — од заходу до сходу — Ще звіку привчено мовчать (Черн., Поезії, 1959, 303).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 482.