ЗВІРО́К, рка́, ч. Зменш.-пестл. до звір1 1. Розмовляючи, підійшли вони до першої пастки. На снігу біля неї сидів пухнастий звірок (Трубл., Лахтак, 1953, 117); Згадує отець Никон чудовий соболевий комір, пошитий зі шкурки звірка, який трапляється лише вряди-годи (Донч., II, 1956, 9); * У порівн. Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась і собі на піч до Гашіци, котра, мов звірок той, притулилась, тремтячи, в куточку (Коцюб., І, 1955, 250); Мотоцикл сердитим звірком підстрибує по шляху (Стельмах, II, 1962, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 485.