ЗГАР, у, ч.
1. Залишки чого-небудь згорілого. Довго він довбався в ній [люльці] протичкою,.. потім вибивав об лаву згар… (Мирний, II, 1954, 174); По місту, як віхола,— попіл і згар (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 27); Трактор працює добре. Трохи, правда, вихлопи густуваті, з бічного патрубка б’ють чорні кільця згару (Рад. Укр., 5.IV 1959, 3).
2. Те саме, що зга́рище. В прірву скинули ми лихоліття темне, Щоб знову щастя дім на згарах будувать (Рильський, II, 1960, 319); Пас [Юрчик] у згарах — вигорілих лісах (Гжицький, Опришки, 1962, 29).
3. Залишки перегорілого кам’яного вугілля, коксу, що використовуються в будівництві шосейних доріг, для засипання чого-небудь і т. ін.; жужелиця. Було, із кузень понад яр, На гостру жужелицю-згар, Що розкотилась по землі, Спочити вийдуть ковалі (Шпак, Вибр. 1952, 124).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 509.