ЗГНИВА́ТИ і рідше ЗОГНИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗГНИ́ТИ, згнию́, згниє́ш і рідше ЗІГНИ́ТИ і ЗОГНИ́ТИ, ию́, иє́ш, док.
1. Руйнуватися, розпадатися від гниття. — Здоров’ячко — трудами наживають, А лежні — й під млином згнивають (Бор., Тв., 1957, 147); Стебло пшениці виростає з розбухлого зерна, що, давши йому життя, згниває (Кол., Терен.., 1959, 298); Хай ворог не мріє в нас щастя забрати — Йому доведеться в землі зогнивати (Укр.. присл.., 1955, 432); Трава, осока Зігниє у багні (Рудан., Тв., 1956, 60); Зруб [колодязя] зогнив і наполовину обвалився (Коз., Блискавка, 1962, 97).
2. перен. Гинути від довгого перебування в тяжких, нестерпних умовах.— Згниєш, моє серце, в тюрмі. Пропадеш. Не хазяїн вже будеш, а злодій (Коцюб., II, 1955, 259); — Піймайте,— каже [голова],— мені злодія.. Він в мене зогниє у холодній! (Кв.-Осн., II, 1956, 397); // Занепадати, розкладатися (про суспільний устрій). Діло діється так, що громадянська війна почалась як спроба сутички з імперіалізмом, яка довела, що імперіалізм згнив цілком.. (Ленін, 27, 1951, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 515.