ЗДИВО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до здивува́ти. Діти — хлопчик і дівчинка — здивовані незвичайною обстановою, шептались поміж себе (Коцюб., II, 1955, 165); Дядько був немало здивований з нашого візиту (Минуле укр. театру, 1953, 29); «Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п’є», казали колись чумаки, здивовані тим, що воли їхні не п’ють води з моря (Гончар, II, 1959, 58).
2. у знач. прикм. Який виражає здивування. Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей (Мирний, І, 1954, 354); Федір Стрипський пильним здивованим поглядом подивився на дочку (Скл., Карпати, II, 1954, 180); // Сповнений здивування; який містить у собі здивування. — А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився [Федір Іванович] з ним своїми міркуваннями (Головко, II, 1957, 492).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 536.