ЗДИВУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. перех. Викликати здивування, вразити. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало! (Мирний, IV, 1955, 351); Сидять рибалки над водою — От підійди й заговори: Здивують щукою такою, Що ще й не бачив, хоч умри! (Рильський, III, 1961, 298); Наші вчені ще не раз здивують людство новими відкриттями і винаходами, яких вони доб’ються в недалекому майбутньому (Наука.., 2, 1958, 2); // безос. Скромно одягнений [І. Франко], тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, як у казці (Коцюб., III, 1956, 26).
2. неперех., розм. Те саме, що здивува́тися. Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера (Л. Укр., III, 1952, 745);— Не здивуйте на сирітські подарунки (Барв., Опов.., 1902, 330).
Не здиву́йте — не осудіть. Не здивуйте, люди. Те, що було, минулося І знову не буде (Шевч., І, 1951, 289).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 536.