ЗДИ́МІТИ, ію, ієш і діал. ЗДИМІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Перетворитися в дим, згоріти. Слобода, здимівши, дотлівала в пожарищі (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 579). * У порівн. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! (Вовчок, VI, 1956, 333).
2. перен. Зникнути, щезнути безслідно. [Бабуся:] Та вони вже слово такеє знають. Туману пустили і здиміли (Л. Укр., II, 1951, 523); Левко знавіснів од шаленої радості, потім скочив на коня й одразу ж здимів на шляху (Стельмах, Хліб.., 1959, 625).
ЗДИМІ́ТИ див. зди́міти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 536.