ЗИ́РИТИ, рю, риш, недок., розм. Те саме, що диви́тися 1, 4. Закидати в море вудки дуже забавна штука. Зириш на той поплавок, очей з нього не спускаєш і не помітиш, як майже увесь день прогледів (Логв., Давні рани, 1961, 103); Гарячково розламав [Сеспель] ту червоноармійську пайку на шматочки, гарячими очима зирив на дітей… (Збан., Сеспель, 1961, 267); Вони не виявили в дорозі ніяких намірів тікати, ніби в них ніколи не було про це й думки. Хай начальство за ними не зирить. Вони самі знають, що роблять (Мик., II, 1957, 430).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 568.