ЗИ́ЧНО. Присл. до зи́чний. — Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його!.. — Пані! Пані! — Громада зично загула (Шевч., II, 1963, 248); Нам треба голосу Тараса. Зично щоб прозвучать про наш могутній день (Тич., II, 1957, 35); Ледве встиг він договорити, як усі загукали зично: «Добре, добре!» — і засурмили в сурми (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 569.