ЗЛУ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до злучи́ти. І в гомоні темних дубів Вчувається грізна розмова, З погордою злучений гнів (Дн. Чайка, Тв., 1960, 345).
2. у знач. прикм. Який злучився, з’єднався докупи. Тупають під такт «молдуваняски» ноги, здіймаються й опускаються злучені руки, мають білі хусточки в руках дівочих… (Коцюб., І, 1955, 232).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 606.