ЗМАРНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до змарні́ти. Плечистий [старий Гільзе], але похилий та змарнілий від роботи, хвороби та всяких злиднів (Л. Укр., IV, 1954, 245); Встали завчасно змарнілі вдови і діти героїв. Мовчання і тиха скорбота залягли в занімілому залі (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 34); Змарніле від утоми немолоде лице [хірурга] пітне, очі запалені (Довж., І, 1958, 290); // у знач. прикм. Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени (Мирний, III, 1954, 76); Жінка, важко зітхнула, по змарнілих щоках покотились гарячі сльози (Збан., Між.. людьми, 1955, 43); Сонце припіка. І від безводдя хилиться змарніла, Суха, як дріт, стеблина будяка (Дор., Тобі, народе.., 1959, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 612.