ЗНАТТЯ́, я́, с., рідко. Те само, що знання́. Я вже трохи знаю граматику, а для перекладів практичного знаття не треба (Л. Укр., V, 1956, 22); Не завагався [Славко] натякнути на нешлюбне походження її чоловіка, хоч повинен був догадатися, що це знаття для нього зовсім не потрібне (Март., Тв., 1954, 264); — Весна має бути рання,— гоноровито відповідали панські попихачі, начеб вони самі приганяли нагайками теплу годину.— Звідки ж це знаття? — Ікра щуки підказує: вже набубнявіла на мальок! Це вам кожний рибалка скаже (Стельмах, І, 1962, 186).
Коли́ б (якби́, щоб і т. ін.) знаття́ — коли б (якби, щоб і т. ін.) знати. Коли б знаття, де упаду — то б соломки підослав (Номис, 1864, № 1744); Щоб знаття, що в кума пиття, то б і діти забрав! (Укр.. присл.., 1955, 227); Ну, якби мені хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився (Мик., II, 1957, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 645.