ЗНЕРВО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до знервува́ти. Воєнком з’явився, коли засідання вже почалось. Мовчки сів біля Вутаньки, похмурий, чимось знервований (Гончар, II, 1959, 186); Віце-адмірал говорив тихо, навіть лагідно, хоч був стомлений і знервований до краю подіями, що сталися в Севастополі, на морі й у Керчі (Кучер, Голод, 1961, 200).
2. у знач. прикм. Який знервувався, перебуває в стані нервового збудження, хвилювання. [Ганна:] Вибачай, Андрій, Льолик просить не ходити, коли можна, се його дратує, він, знаєш, такий знервований… (Л. Укр., III, 1952, 719); Кутузов уважно вислухав знервованого комісара (Кочура, Зол. грамота, 1960, 353); // Який виражає нервове збудження, хвилювання. Знервоване, потемніле обличчя дівчини разило Ліду (Собко, Шлях.., 1948, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 657.