ЗНІ́ВЕЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зні́вечити. Капелюх, черевики й усю одежу мусив узяти на борг, бо давня була так знівечена, що викинув її до каналу (Март.,Тв., 1954, 341); Ходить [Аркадій Павлович] по саду. Там підійме грушу, підточену червою, або знайде яблуко, знівечене гниллю (Шиян, Баланда, 1957, 113); Побита, знівечена, вибігла Олександра в садок (Коцюб., І, 1955, 68); Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, й жаль пройняв любляче дівоче серце (Мирний, І, 1949, 344); — Уже й так знівечене моє життя до самого краю (Стельмах, I, 1962, 584).
2. у знач. прикм. Який знівечився, скалічів, зазнавши фізичних або моральних травм. Став [Мар’ян] похмурим і менше говорив з людьми. Але проти цього відразу збунтувалась його знівечена душа, вона шукала доброго слова (Стельмах, І, 1962, 164).
3. у знач. прикм., перен. Який загинув, минув, зник безслідно. Він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, знівечені мрії про Домніку (Коцюб., І, 1955, 251).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 664.