ЗНІЯКОВІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до зні́якові́ти. Радісний Софійчин вигук зустрів здивованого й зніяковілого перед гуртом молоді хлопця (Сміл., Зустрічі, 1936, 54).
2. у знач. прикм. Який відчуває ніяковість; збентежений, засоромлений. Зніяковілий боєць топтався в дівочому крузі, проказував звичні слова, втішав як міг дівчат (Горд., Сильніше смерті, 1946, 6); Переглядаючись між собою, вслід за господарями пішли зніяковілі і нечастовані гості (Збан., Переджнив’я, 1955, 215); //Який виражає, виявляє ніяковість, збентеження, засоромленість. Гість підвів погляд на Ніну, що стояла серед хати у зніяковілій позі, з опущеними руками й міцно стиснутими устами (Добр., Тече річка.., 1961, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 669.