ЗРА́ДНИК, а, ч. Той, хто зраджує (у 1 — 3 знач.). [Комонник:] Я зрадників державних не шкодую (Л. Укр., II, 1951, 527); В той час, коли народ самовіддано й завзято боровся за визволення батьківщини, великі феодали часто ставали зрадниками і переходили на сторону ворогів (Іст. СРСР, І, 1956, 24); [Катря:] Чув, що торік одна дівка принесла своєму зрадникові дитину в церкву, як той став з другою, щоб вінець прийняти?.. (Кроп., II, 1958, 380); Ліквідатори — зрадники марксизму і зрадники демократії (Ленін, 19, 1950, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 698.