ЗУБА́ТИЙ, а, е.
1. З великими, гострими, міцними зубами; з великою кількістю зубів. А потім з вас, щенят зубатих, Зробились львичища! (Шевч., II, 1953, 325); — Піди ж ти! — додала його жінка, широковида, зубата молодиця, з начосами на висках.— Вовка як не годуй, а він все в ліс дивиться (Мирний, IV, 1955, 163); * Образно. На платформі визирали з-під брезенту кучугури зубатих кукурудзяних качанів (Донч., Дочка, 1950, 67); // Який має зуби. Серед китів є не тільки беззубі, а й зубаті, які ведуть хижий спосіб життя (Зоол., 1957, 158); // Який має великі зубці (у 1 знач.). Все тут [в полі] було якесь незвичне, оголене, вражаюче— зубаті оці механізми, житлові вагончики, дошка пошани, барила з водою… (Гончар, Тронка, 1963, 185).
2. перен., розм. Гострий на язик, готовий завжди дати відсіч. А зубата була [Настуся]. Вже не заїдайся з нею ніхто! Тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить, загомонить, перекоренить і батька, і матір, і увесь рід (Кв.-Осн., II, 1956, 471); Сагайдак ніяково глянув на доярку і одійшов набік.— Зубата тітка,— подумав, — цій пальця в рот не клади… (Добр., Тече річка.., 1961, 30).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 726.