ЗІМ’Я́ТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зім’я́ти. Антон обернувся за вітром, простяг руку з зім’ятим у жмені капелюхом (Чорн., Визвол. земля, 1959, 120); — Ну, ти скажи! Отак здибались несподівано! — з радісним подивом говорив Остап, розправляючи зім’яту в обіймах широку бороду і не зводячи з брата любовного погляду (Головко, II, 1957, 531); Чоловік з обличчям, зім’ятим передчасною старістю і постійним недоїданням, сумно промовив: — В Афінах немає своєї опери… (Руд., Остання шабля, 1959, 66); Але чимдалі будились десь там під гнітом Матюшиного кулака: придушений гнів, роз’ятрені образи й бідняцькі надії, зім’яті одним хриплим Матюшиним «ніззя!» (Головко, II, 1957, 73); // зім’я́то, безос. присудк. сл. Берегові його заслони було зім’ято в першу ж годину (Кучер, Чорноморці, 1956, 197).
2. у знач. прикм. Який зім’явся, став пом’ятим. Біля вікна сидів чоловік у зім’ятому сірому костюмі (Собко, Зор. крила, 1950, 236); — Обережно, Вадиме, дивися, скільки квітів гине від твого весла,— говорила Таня, зриваючи зім’яті квіти (Бойч., Молодість, 1949, 214).
3. у знач. прикм. Покритий зморшками, зморшкуватий (про обличчя). Олександр з жалем глянув на дружину: її зім’яте, бліде обличчя, суха постать не викликали інших почуттів, крім жалю (Кочура, Зол. грамота, 1960, 326).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 574.