КАЛА́ЧИК, а, ч.
1. Зменш. до кала́ч. Обносять [частують] якимись сухими калачиками, печеними для економії вдома з 2 сорту муки (Коцюб., III, 1956, 425).
2. у знач. присл. кала́чиком. Як калачик; на зразок кільця. Коси калачиком лежали на голові (Мирний, III, 1954, 176); В кімнаті на ліжку, згорнувшись калачиком, міцно спить Яринка (Кучер, Трудна любов, 1960, 364).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 76.