КАМ’ЯНІ́ТИ, рідко КАМЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати твердим, як камінь (у 1, 2 знач.).
2. перен. Ставати нерухомим, застиглим. Хуса каменіє з жаху (Л. Укр., III, 1952, 179); Під гарну музику та спів Я в чарівній задумі кам’янів (Крим., Вибр., 1965, 30); Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам’яніють (Смолич, II, 1958, 30); // Стояти нерухомо. Пари [в танці] довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам’яніли двома монументами стрункі челядники (Тулуб, Людолови, І, 1957, 95).
3. перен. Ставати байдужим, нечулим. Усе мінилось; я марнів [у в’язниці], Серед каміння кам’янів, Не чув, не думав… (Граб., І, 1959, 406).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 86.