КАМЕРТО́Н, а, ч. Невеликий вилкуватий сталевий інструмент із двома зубцями, який внаслідок удару видає звук певної висоти; використовується для настроювання музичних інструментів та під час хорового співу. Веселий о. Артемій своїм камертоном задав тон, а Панасенко підхопив у той тон (Н.-Лев., IV, 1956, 66); Дожидав [співак] тільки, аби в хаті втихло. Тоді виймав камертон, туляв його до вуха й вигукував усілякі тони (Март., Тв., 1954, 278); У мене не було камертона. Тон подавався на скрипці (Збан., Малин. дзвін, 1958, 228).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 83.