КАМІНЕ́ЦЬ, нця́, ч.
1. Зменш.-пестл. до ка́мінь 2, 6. Пісок, глина, невеличкі камінці зривались з-під його ніг і котилися додолу (Мирний, І, 1954, 250); Можна кинути камінець у воду, і тоді тремтячі круги розбіжаться навколо (Донч., VI, 1957, 12); Я пошукав у кишенях і знайшов запальничку. Вона довго не слухалась: камінець, мабуть, стерся (Мур., Бук. повість, 1959, 228); В деяких черепашках знаходять дорогоцінні камінці — перлини (Фіз. геогр., 5, 1956, 59); * У порівн. Очі блищали, як дорогі камінці, вправлені в слонову кість (Н.-Лев., II, 1956, 128).
◊ [Ки́дати (ки́нути)] камінці́ (каміне́ць) у чийсь горо́д — зачіпати кого-небудь словами, натяками. [Надія:] У чий це ти город кидаєш камінці?.. (Корн., II, 1955, 286); Старенька лукаво підморгнула на молоду внучку хазяйки, що саме тихо балакала з юнаком. Дівчина відчула цей кивок, бистро глянула на стареньку і, нітрохи не змішавшися, голосно промовила: — Це вже в мій город камінець! (Хотк., І, 1966, 63).
2. розм. Кісточка (кісточкових плодів). Сливу з’їв, а камінець кинув (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 83.