КАМІ́ННИЙ1, а, е. Те саме, що кам’яни́й. Надходить [Зет] з величезною брилою камінною (Л. Укр., І, 1951, 446); Гаряча вода тече з розколини в камінній горі і утворює цілу річку (Багмут, Опов., 1959, 32); І між камінних мурів за штахетом Округлих яблунь темний кущ процвів (Зеров, Вибр., 1966, 33); — Я потрафлю.. зломати [зламати] той твій камінний спокій!.. (Фр., VIII, 1952, 118); Заговорив [Матвій], спинивши камінний погляд на попові (Ле, Наливайко, 1957, 119); Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця й чоло, Щоб не сказали Про вас грядущі: — Їх на землі не було… (Сим., Земне тяжіння, 1964, 51).
КАМІ́ННИЙ2, а, е. Прикм. до камі́н. Камінне дзеркало.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 83.