КАРАБІ́Н, а, ч. Гвинтівка полегшеної ваги, з коротким дулом. Перед вікнами по вузькій, брукованій стежці ходив мовчки вартовий з карабіном на плечі (Фр., VI, 1951, 170); — Огонь! — скомандував Брянський. Ударили [бійці] з усіх автоматів і карабінів (Гончар, І, 1954, 106); * У порівн. Різко, наче карабін, клацнув замок… (Чорн., Визвол. земля, 1959, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 99.