КАРАУ́ЛЬНИЙ, а, е, розм. Прикм. до карау́л 1; вартовий (у 1 знач.). Дебелий рудовусий солдат.. виявився людиною надто вже відданою суворим правилам караульної служби (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 138); // у знач. ім. карау́льний, ного, ч. Вартовий. Караульні не підпускають Ївги й близько (Кв.-Осн., II, 1956, 265).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 101.