КАРТЕ́Ч, і, ж.
1. Шріт великого розміру для рушниці. Ви бистрим оком соколиним Щораз вимірюєте вмить, Де слід ударить бекасиним. Де треба і картечі вжить (Рильський, III, 1961, 93); — Ану, хлопці. До опачин! Набивай гаківниці картеччю! (Тулуб, Людолови, II, 1957, 177).
2. Артилерійський снаряд, розрахований на стріляння з невеликої віддалі й наповнений кулями, що широко розсипаються під час пострілу. Для куль — то галушки сушили, А бомб — то з глини наліпили, А слив солоних — для картеч (Котл., І, 1952, 189); — Відступайте, відступайте швидше від мурів! — закричав кошовий Кирдяга. Почувся вибух картечі (Довж., І, 1958, 251); // Кулі з такого снаряда. Вогонь щохвилини посилювався, розжарені ядра ламали лафети, перекидали гармати, людей. Зловісно свистіла картеч (Кочура, Зол. грамота, 1960, 294).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 110.