КАЯТТЯ́, я́, с.
1. Почуття жалю з приводу зробленого вчинку. Спільно тут [у тюремному шпиталі] промайнуло образів важкого конання, скілько покапало сліз даремного каяття! (Фр., IV, 1950, 179); А Дувида картало каяття. — Коли б тільки жива знайшлася!.. (Вас., І, 1959, 261); Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття (Стельмах, Правда.., 1961, 105).
2. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини. [Голос покликача:] Він заявив про щире каяття і має зараз се довести ділом (Л. Укр., II, 1951, 529); — Провини вашої немає і каяття зайве,— сказала я (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 73).
3. церк. Признання в своїх гріхах; сповідь. Мов чайка, дзвін квилить-кигиче. До каяття людей він кличе (Черн., Поезії, 1959, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 127.