КВА́ПИТИ, плю, пиш; мн. ква́плять; недок., перех. і без додатка.
1. Спонукати кого-небудь робити щось швидше; підганяти. До Салерна лагодиться Генріх, Квапить слуг, за гори рветься духом (Фр., XII, 1953, 304); Нерозбірливим від контузії голосом він квапить лікаря, який його оглядає (Ю. Янов., IV, 1959, 179); * Образно. Весна квапить. Потрібна висока організованість робіт на кожному полі (Рад. Укр., 14.IV 1967, 2).
2. у що, діал. Пхати. — Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? (Гл., Вибр., 1951, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 129.