КВИТ, а, ч., розм.
1. Те саме, що квита́нція; розписка. Він не раз власне через дрібницю, через те, що згубив якийсь квит, забув записати якийсь рахунок.., мусив доплачувати і переплачувати (Фр., III, 1950, 76); — Зобов’язань проти мене не маєте жодних. Лише квит підпишете, що взяли гроші (Коб., III, 1956, 418); Пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця, нахабно спитав: — Значиться, третина [грошей]? .. Чи, може, половина? — Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський. — Пишіть-но квит (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 267); // заст. Записка. — Коли хоч, я напишу до його квит, дам тобі до рук, і він тебе прийме (Н.-Лев., II, 1956, 84).
2. у знач. присудк. сл. Розрахунки закінчено. [Яків:] Нема за ким і жалкувати. І за мною ніхто не пожалкує. Стало буть, кругом — квит (Кроп., III, 1959, 74); — Ви принесли річ, одержали за неї, що належиться, і квит (Кол., Терен.., 1959, 356).
◊ Квит за квит — розрахунки закінчено. [Тиміш:] Ти мені — пістоля, я тобі — коня,— квит за квит! (Кроп., V, 1959, 183); Ми (ви і т. ін.) кви́ти з ким — ми (ви і т. ін.) розрахувалися з ким-небудь. — Ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті.. — Ну, й гостював,— вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти.. теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний (Тулуб, В степу.., 1964, 18).
3. у знач. присудк. сл. Кінець, годі, усе. Землеміра викликати та й хай розпланує, розмірить і квит (Головко, Мати, 1940, 76).
◊ І квит; Та й квит — та й годі. Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його,— він затявся на своєму: буде помирати і квит! (Дім., І будуть люди, 1964, 53); Мав кожний запальну, нестриману натуру, — Стрілялися та й квит! (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 133.