КЛИ́НЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до кли́нець. Василь Онопрійович слухав, усміхався, погладжуючи срібний клинчик борідки (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 144); — У мене десять моргів поля, а вдова Варвара нічо [нічого] більше не має, лиш маленький клинчик (Март., Тв., 1954, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 183.