КЛИЧ, у, ч., уроч.
1. Заклик до чого-небудь; поклик. О, недаремно тут лунав до бою клич. Кипіла кров на ранах! (Рильський, II, 1960, 40); * У порівн. Часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який… (Вовчок, І, 1955, 355); // Гукання, кликання. — Ходіть-но сюди,— махнув косарям. На клич Семена збіглись люди (Цюпа, Назустріч.., 1958, 356); * Образно. Іду на клич гудків, На шахту поспішаю (Бойко, Про 17 літ, 1958, 16).
◊ Ки́дати (ки́нути) клич див. ки́дати.
2. Крик деяких птахів. Золотіють каштани навколо, В небі клич журавлиних ключів (Мур., Широка дорога, 1950, 13); Мов крізь сиву хмарну оболону, у безмежній далечі сторіч ми вчуваєм буйний тупіт коней, брязкіт зброї і пташиний клич (Забіла, У.. світ, 1960, 179).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 183.