КЛУМА́К, а, ч., розм. Те саме, що клу́нок. Чоловічок сидів собі й сміховинне тримав обома руками свої клумаки, як скарб (Ле, Опов. та нариси, 1950, 260); Дужий вітер гуде в обмерзлих деревах, жене попід лісом згорблену жіночу постать з клумаком на спині (Гончар, II, 1959, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 191.