КЛЯТЬБА́, и́, ж.
1. Осуд, супроводжуваний зловісним пророкуванням, побажанням; прокляття. Ті, що його [злодія] тримають, клянуть усіми клятьбами (Черемш., Тв., 1960, 76); Раптом з-поза штабелів почувся жіночий крик, клятьба, лайка (Мур., Бук. повість, 1959, 138).
2. Те саме, що прися́га. — Щоб мені волі не побачити..,— поклявся він великою тюремною клятьбою (Вас., І, 1959, 74); Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі (Скл., Святослав, 1959, 264).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 195.